Девіантність держави у контексті політики запобігання катуванням

Анотація

У статті розглядаються масштаби, межі та наслідки сучасної політики протидії катуванням, сформованої та впровадженої на національному та міжнародному рівнях. Це дослідження має на меті поставити на порядок денний новий критичний погляд на майбутнє політики запобігання катуванням в Європі, де держава розглядається як девіант. Автор намагається сформувати свій погляд на майбутнє запобігання катуванням та висвітлити виклики, які стоять на порядку денному національних урядів. Автор підкреслює, що економічні проблеми держави в жодному разі не можуть виправдовувати певні нелюдські умови тримання під вартою. Держава має бути єдиним суб'єктом, відповідальним за будь-які акти катувань та інших форм жорстокого поводження в місцях несвободи, навіть якщо вони вчиняються приватними особами. Автор наголошує, що заборона катувань та інших форм жорстокого поводження є абсолютною, при цьому автор розрізняє абсолютизацію обсягів заборони катувань від абсолютизації засобів заборони катувань. У статтях автор застосовує концепцію Мішеля Фуко щодо реальних передумов скасування катувань як інструменту кримінального розслідування та виду покарання. Автор заявляє, що сучасні держави слід описувати в системі координат суміші наступних відкритих і прихованих політик: 1) політика стигматизації кожного насильницького акту через «катування» або «жорстоке поводження»; 2) політика максимального поширення антикатувальних обмежень; 3) політика перманентного прихованого (іноді – відкритого) застосування катувань; 4) політика підтримки поширення катувань (наприклад, існування тюремного насильства та особливо тюремних банд у сучасних в'язницях). Автор визначає проблему, яка аналізується в цій роботі, як концептуальну суперечність між статтями 3 та 6 ЄКПЛ. Як на думку автора, існує небезпека, що презумпція невинуватості за певних обставин може бути перетворена на прихований інструмент звільнення держави від відповідальності за катування, вчинені як її представниками, так і приватними особами у місцях несвободи. Автор стверджує про цикл інкарцерації та по суті сплановану віктимізацію громадян в контексті політики запобігання катуванням. Більше вимог до «безпеки» означає більше ув'язнених та інших громадян, які перебувають під каральним і напівкаральним контролем держави. Більше ув'язнених означає менше тюремних місць, менше їжі та менше ресурсів на одного ув'язненого. Більше ув'язнених означає більше корупції в тюрмах, більше тюремної субкультури, неформальної тюремної ієрархії та насильства. Більше ув'язнених означає більше жорстокого поводження в закритих установах. Більше ув'язнених означає сплановану віктимізацію держави в контексті її політики протидії катуванням. Іншими словами, девіантність громадян призводить до девіантності держави в контексті її політики запобігання катуванням. Автор ідентифікує проблему абсолютизації сфери заборони катувань, в той час як держави не змогли впоратися з ще меншими «обсягами» катувань та інших форм жорстокого поводження у закритих установах та навіть у вільному суспільстві. Паралельно з цим спроби держави сформувати «більш безпечне та захищене суспільство» стимулюють збільшення кількості ув'язнених, що, в свою чергу, призводить до недотримання державами стандартів запобігання жорстокому поводженню навіть на мінімальному рівні. Нарешті, автор стверджує про автодевіантність держави в контексті задекларованої політики протидії катуванням. Відповідно, автор представляє та аналізує нове визначення автодевіантності.